Home Новости Доки не буде вирішене питання з обладнанням, все – лише пусті слова — трансплантолог Никоненко

Доки не буде вирішене питання з обладнанням, все – лише пусті слова — трансплантолог Никоненко

by admin 10.10.2017 0 comment

В Україні десятки тисяч людей хворіють на хронічну ниркову недостатність.

Про це пише "Українська правда".

6000 пацієнтів мають важку форму – вони життєвозалежнівідгемодіалізу – для того, щоб вижити їм чистять кров за допомогою апарату штучна нирка.

Отримати шанс на нову якість життя вони б могли при пересадці донорського органу.

За кордоном левову частку органів отримують через трупне донорство.

За останній рік в Україні було виконано двітрансплантаціїтрупноїнирки. Обидві у Запоріжжі, у Києві – жодної.

У чому проблема, "Українська правда. Життя" розпитала безпосередньо у хірурга, який зробив ці операції Олександра Семеновича Никоненка, академіка Національної академії медичних наук України, ректора Запорізької медичної академії післядипломної освіти МОЗ України, директора Запорізького обласного центру хірургії і міжобласного центру трансплантації.

Гемодіаліз обходиться державі дорожче – Нещодавно в.о. міністра охорони здоров'я Уляна Супрун анонсувала державну пілотну програму з трансплантації нирок від трупних донорів.Гемодіаліз обходиться державі дорожче

За її словами, це допоможе покращити життя пацієнтів, які не будуть прив’язані до гемодіалізу. Чи це дійсно так?

– Людина на гемодіалізі має тричі на тиждень проходити процедуру очистки крові, яка триває 3-4 години.

При цьому фактично на те, щоб дістатися до центру, відновити сили й повернутися додому витрачається весь день.

Ба більше, повноцінної очистки організму не відбувається, тому через деякий час розвиваються так звані гемодіалізні ускладнення. Вони пов’язані з тим, що в організмі накопичуються продукти метаболізму, відтак у гемодіалізників дуже швидко розвиваються серцево-судинні захворювання, часто спостерігається дефіцит вітамінів, проблемами з судинами, порушення кальцієвого обміну.

Як наслідок у таких хворих часто розвивається серцева недостатність, гіпертиреоз, трапляються переломи, проблеми з кровообігом і роботою головного мозку.

Так, ця процедура дійсно рятує життя, люди можуть жити, але з величезними обмеженнями.

– Скільки часу людина може перебувати на діалізі без значних порушень у роботі організму до трансплантації?

— Якщо людина відповідально ставиться до свого здоров’я (вчасно здає аналізи, контролює рівень гемоглобіну і артеріальний тиск, дотримується дієти), то вона достатньо довго може перебувати на гемодіалізі.

– А чи правда, що пожиттєвий гемодіаліз обходиться державі дорожче, ніж одна трансплантація?

– Нині операція в перший рік за витратами наближається до діалізу, адже закупляються дорогі препарати (які забезпечує держава), а наступні роки обходяться дешевше, ніж гемодіаліз.

Та тут не можна говорити лише про фінансову складову. Треба враховувати той факт, що "пересаджені" пацієнти повертаються на роботу та знімають додаткове навантаження зі своєї сім’ї.

Так, у нас в Запоріжжі недавно відкрили новий діалізний центр з 24 місцями. Це вартує дорого, попри це місць недостатньо.

Загалом, багато країн розвивають трансплантацію нирки, тому що пацієнт не займає дороге місце в діалізному центрі, тож це вигідно.

У нас нічого не вийде, доки не буде обладнання – За кордоном значну частину пацієнтів забезпечують трупними нирками. Чому це не працює в Україні?У нас нічого не вийде, доки не буде обладнання

– Основне, що нині гальмує трупну трансплантацію, це відсутність правових актів, які регламентували б роботу анестезіологів у сфері діагностики смерті мозку.

Трансплантолог бере участь у цьому процесі лише після того, як потенційному трупному донорові поставлений діагноз "смерть мозку".

Анестезіологи, у свою чергу, не хочуть цим займатися, бо це створює додаткове навантаження до їхньої основної роботи.

Документи, які зобов’язували б їх це робити, відсутні. Жодної іншої мотивації немає.

Та є ще купа інших питань. Навіть, якщо буде відповідний наказ, згідно з яким анестезіологи зобов’язані будуть діагностувати смерть мозку, то вони не зможуть цього зробити, адже в Україні реанімаційні відділення не обладнані необхідною апаратурою.

– При цьому за останній рік ви таки зробили дві операції з трансплантації. Як вам це вдалося організувати?

– Забір органів (двох нирок) відбувся безпосередньо у нашій обласній лікарні, тому що вона оснащена необхідним обладнанням.

Раніше основною базою забору органів була міська клінічна лікарня екстреної та швидкої медичної допомоги №5. Нині апарати, за допомогою яких можна провести діагностику смерті мозку в цій лікарні зламані. За все літо не було жодного виклику туди.

Є в нашому місті також так званий інсультний центр (6-та міська лікарня), в якій зосереджена найбільша кількість потенційних трупних донорів, але там немає газоаналізаторів крові, щоб провести необхідні дослідження і підтвердити, що кровопостачання мозку порушене.

Нещодавно був виклик у цю лікарню. Ми приїхали туди і провели дослідження своїм доплером. Він показав, що кровотоки у мозку хворого відсутні (це має свідчити про смерть мозку, – ред..), але щоб підтвердити діагноз, потрібні були газоаналізатори, яких у лікарні немає. Тож ми розвернулися й поїхали.

Я розмовляв із замісником міського голови, який курує медицину в місті, і намагався довести йому, що інсультний центр взагалі не має права працювати без газоаналізаторів незалежно від того, чи розглядається він з трансплантаційного кута зору, а взагалі як медичний заклад, куди потрапляють пацієнти з порушенням мозкового кровообігу.

Є ж і такі хворі, органи яких не підійдуть для трансплантації, а в них уже настала смерть мозку.

Тим не менше, номінально пацієнту продовжують надавати лікування – крапають ліки, проводять ШВЛ, коли по суті він вже помер.

Відтак, доки не буде закуплене необхідне обладнання, хай би як ми хотіли зрушити питання трупного донорства з мертвої точки, у нас нічого не вийде.

Якщо протягом двох годин немає відповіді, то це – згода

– Чому в Україні в більшості випадків рідні відмовляються віддати органи померлого на трансплантацію?

– Тому що не довіряють нашій медицині. Не всі розуміють, що людина й справді померла, коли апарат продовжує качати повітря, а серце битися.

На жаль, навіть для багатьох лікарів в Україні основна ознака смерті – це зупинка серця.

Побороти таке незнання дуже складно, ми читаємо спеціальні лекції анестезіологам про діагностику смерті мозку. У нас в "Академії післядипломної освіти" перепідготовку проходять близько 7000 лікарів, усім їм ми читаємо лекції і розповідаємо про смерть мозку, щоб заповнити цю прогалину в їхніх знаннях.

На нашій практиці був випадок, коли на певному етапі ми отримали згоду від рідних на забір органів, а потім вони зателефонували своїм знайомим лікарям, а ті їм у відповідь: "Яка ще смерть мозку? Серце працює, значить людина жива", і рідні з жахом прибігли, щоб забрати свою згоду.

– Хто має переконувати рідних?

– Бесіду з родичами про можливість забору органів мають проводити трансплант-координатори. В усьому світі цим займаються спеціалісти, підготовлені до цієї розмови.

В Україні трансплант-координатори відсутні. На візуванні уже приблизно рік перебуває розроблений нами приказ (МОЗу – ред..), в якому передбачено введення в штат спеціального фахівця або додаткова оплата анестезіологам за те, що вони працюють за програмою трансплант-координатора.

Завдання трансплант-координатора – відслідкувати пацієнта, в якого потенційно є ознаки смерті мозку, організувати діагностику і повідомити в центр трансплантації, що в лікарні, де він працює, є пацієнт, який помер.

Далі настає дуже складний і важливий момент – це бесіда з родичами.

Стосовно трансплант-координаторів є ще один момент. Ми, трансплантологи, перші в Україні, успішно пересадили серце і печінку, про нас всі знають, а про ту людину, яка проводила процедуру отримання згоди і фактично брала на себе відповідальність за це нічого не відомо.

Це теж образливо.

Тому у Білорусі, наприклад, якщо анестезіолог проводить діагностику смерті мозку і вона виявляється ефективною, то він отримує подвійну заробітну плату.

Тобто є матеріальна мотивація, і це правильно, адже ми пересадили нирку і на цьому все, а до анестезіолога ще можуть приїхати прокурори й допитувати, адже відповідальність за діагноз смерть мозку лежить виключно на ньому.

Це один бік медалі, а інший – ми не можемо законно пред’явити анестезіологові звинувачення в тому, що він вчасно не провів діагностику смерті мозку і через це померла людина, що чекала на трансплантацію.

– В Україні діє презумпція незгоди на трансплантацію. Чи потрібно це змінювати?

– Стосовно соціальної складової, у наш законопроект, який зараз перебуває на розгляді, ми внесли одну цікаву, на мою думку, річ.

Усі рідні сумніваються, чи варто давати згоду на забір органів. Ми пропонуємо такий варіант, який успішно працює в деяких країнах: рідним повідомляють, що у пацієнта діагностовано смерть мозку, він уже точно помер і не може бути ніяких "але".

Далі говорять приблизно таке: "Ми даємо вам дві години на те, щоб ви вирішили, можна використати його як донора чи ні. Якщо протягом двох годин ви не даєте відповіді, то ми сприймаємо це як згоду".

Це знімає емоційне навантаження з рідних. Було дуже складно внести цю поправку, але нам вдалося.

При тому, що в Україні діє презумпція незгоди, це трошки полегшить ситуацію. Але доки не буде вирішене питання з обладнанням, все це лише пусті слова.

Білоруси непагано заробляють на цьому

– Ви згадали про законопроект "Про трансплантацію". На якому етапі зараз він перебуває?

— В 2016 році відбулося перше читання. Ми його рік доопрацьовували, вносили зміни, зараз підготували до другого читання, але там зараз не до цього.

В Україні ситуація з інфарктами та інсультами перебуває на найнижчому рівні. Тут уже держава виставляє пріоритети. Зараз вона посилено фінансує програму з гострого коронарного синдрому.

На 2018 рік у Держбюджеті заплановано виділити 112 млн гривень на пілотний проект із трансплантації нирки від нерідного трупного донора, із них близько 16 млн гривень надійде у наш запорізький центр.

Звісно, неможливо розвивати все і одразу. Та я впевнений, що якби були вирішені організаційні питання із забору трупних органів, то наші пацієнти, які чекають в черзі, знайшли б тих 50-60 тисяч гривень (необхідних на ліки для операції), щоб пересадитися.

– А в якому стані зараз черга?

– У нас існує електронна черга, там наразі близько 200 людей.

Ми робили лист очікування, але не можна давати людям надію без можливості її реалізувати. Так вони й помирають, не дочекавшись трансплантації.

А ті, у кого фінанси дозволяють, їдуть робити операцію в Білорусь. Уже більше 30 трансплантацій серця виконано там українцям.

Білоруси уже вкрай знахабніли, вони приймають наших пацієнтів ще до наших направлень, проводять обстеження, видають їм рахунки і непогано зароблять на цьому.

У них трансплантація коштує 70 тисяч доларів, а в нашому центрі ті матеріали, які купує пацієнт, бо вони не оплачуються державою, складають 50−60 тисяч гривень.

Авжеж, якби, як і в Білорусі, враховувалися всі необхідні витрати, а не лише ліки та матеріали, то вийшла б значно більша сума.

Наприклад, у нас в Запоріжжі людина перед трансплантацією проходить всі загальні обстеження безкоштовно або за мінімальними цінами.

Сюди не закладена зарплата всіх людей, адже лікарів, які беруть участь в трансплантації нирки на різних етапах більше десяти, робота різного обладнання та ін.

Коли після операції пацієнт лежить в реанімації, на це теж витрачаються великі кошти.

У нашому центрі трансплантації рахуються лише витратні матеріали, що пацієнт закупив, щоб забезпечити собі операцію. Нашій державі така ситуація невигідна, тому що ми не маємо трупних органів, щоб оперувати, а зарплата йде.

Також дуже багато коштів витрачається на те, щоб навчити лікарів-трансплантологів, адже для цього їм потрібно з’їздити в більш успішні в цьому плані країни на навчання. Це теж витрати, яких ніхто не враховує.

Не використовується той потенціал лікарів, які на сьогодні можуть виконувати достатньо великий об’єм роботи. Фактично зараз ми інвестуємо в Білорусь, яка заробляє хороші гроші на наших пацієнтах.

Білоруські фахівці приїздять в Україну, залюбки діляться досвідом і з посмішкою дивляться на людей, які не можуть налагодити систему самі й залишити ці кошти в Україні, а натомість віддають їх закордон.

– Олександре Семеновичу, а як щодо спеціалістів? Чи є дефіцит у лікарях-трансплантологах в Україні?

– У нас є всього п’ять центрів, які мають право виконувати операції з трансплантації.

– А потрібно більше?

– Все залежить від того, як у нас піде з трупним донорством. Ми не можемо готувати спеціалістів наперед. Ми підготували бригаду в Луганськ, коли він ще був українським. Підготували у Дніпропетровськ. Зараз готуємо в Івано-Франківськ.

Це все спеціалісти, які проходили в нас підготовку і отримали необхідні сертифікати, що дають їм право виконувати операції з трансплантації нирки.

Вони приїздять в регіони, а зрушити проблему з мертвої точки не можуть.

– Чим же зараз займаються ці спеціалісти?

– Вони працюють у звичайних відділеннях хірургії і мають сертифікат, який з часом втратить свою чинність, бо він має певний термін придатності.

Держава просто втрачає людей, які ризикнули піти на цю спеціальність. Ці люди зробили величезні зусилля над собою, перечитали гори літератури, адже це нова професія для України, і з часом, якщо не буде ніяких змін, вони просто втратять свою кваліфікацію.

Доміно трансплантації

– Якщо людина хоче пожертвувати орган, то що їй робити?

– Для цього в усіх цивілізованих країнах кожна людина, яка потенційно може стати донором, заповнює спеціальну картку, де виражає свою згоду чи незгоду в спеціальному реєстрі.

Наприклад, у Білорусі, яка повністю працює за презумпцією згоди, є реєстр тих, хто відмовився. Ці люди внесли свої прізвища, бо вони категорично відмовляються стати донорами після смерті. Решта – потенційні донори.

В Білорусі усі медичні заклади підключені до цієї програми.

Обладнання там є практично в кожній лікарні. Якщо ж в якійсь лікарні, де помирає людина, немає газоаналізаторів, то туди виїжджає бригада, яка здійснює діагностику. Після цього запрошуються трансплантологи.

– У нас такого реєстру немає. То й пожертвувати орган виходить не можна?

– Достатньо складно у нас це зробити, наш закон забороняє.

В Америці є так зване емоційне донорство. Часто так трапляється з медиками, які доглядають у лікарні хвору дитину, співчувають їй, і віддають власний орган.

Там для цього існує довжелезна процедура. Потенційного донора оглядають психіатри, з ним працюють юристи…

– Як ви вважаєте, в Україні це потрібно?

– Я вважаю, що такої необхідності немає. Єдине, про що ми просили, і прописали це в новому законопроекті, то це так зване доміно трансплантації.

Наприклад, є п'ять подружніх пар, які згідно з нашим законодавством можуть пожертвувати нирку, але в чоловіка одна група крові, а в дружини інша і т.д.

Ось між цими парами може відбутися перехресне донорство.

You may also like

Leave a Comment